ЯК І ЧОМУ ЛЮДИ ВВАЖАЮТЬ ОДНЕ ЗА ІНШЕ
ЯК І ЧОМУ ЛЮДИ ВВАЖАЮТЬ ОДНЕ ЗА ІНШЕ
Але отут і трапляються і труднощі, і плутанина, і навіть великі помилки.
Справа от у чому: в кожній людській голові вже є великий запас різноманітних вражень, запас усього того, що людина бачила, чула і взагалі зазнала. Ці запаси зберігаються. Та ось людина бачить, чує або взагалі відчуває щось нове. Одразу ж це нове йде в її мозок. Але ж там уже міститься те, що прийшло раніше від цього. А раніше прийшло, зрозуміло, не те саме, що приходить знову. Тому люди раз у раз вважають нове за старе, невідоме — за відоме.
Ось, наприклад, про які випадки розповідають мандрівники.
На одному острові тубільці вперше побачили корабель під вітрилами. Вигляд корабля вперше дійшов до їхнього мозку. Там досі не було нічого подібного.
Тубільці здивувались: що ж це таке? Чи то човен, чи то птах з білими крилами? їм здавалося, що корабель більше схожий на птаха. Його вигляд нагадав їм не човен, а птаха; і їм здалося через те, що корабель справді подібний до птаха. Іншими словами, ознаки корабля злились у голові тубільців з ознаками птаха. Так вони і назвали його «плаваючим птахом». На іншому острові тубільці, побачивши вперше коня, назвали його «свинею, яка носить людину».
Отже, можна змішати безліч різних речей між собою. Так воно часто і буває насправді з кожною людиною. Люди весь час вважають одне за інше. Наприклад, вдалині видніється башта. Один гадає: «То в’язниця, замок». Другий гадає: «То палац». Третій гадає: «То церква». Чому ж вони так думають? Адже з самого тільки вигляду башти ще нічого не можна визначити. Так люди думають тому, що в голові в них уже є запас інших подібних образів; адже бувають башти і в палацах, і у в’язницях, і у церквах. От на підставі вже баченого люди вирішують і про те, що вони бачать уперше. А вирішуючи так, зрозуміло, легко і помилитися. Помилки бувають, причому навіть дуже часто.
Іноді за старим люди зовсім не бачать нового: вони бачать не те, що перед ними, а те, що в їхній голові.
Був, наприклад, такий випадок. Якось дивились на місяць у підзорну трубу священик, військовий і дама. Труба була не дуже хороша, і крізь неї можна було розглядіти тільки якісь плями на місяці. Що ж це за плями? Придивився до них священик. Йому здалося, що він бачить якусь старовинну церкву. Глянув на ті самі плями військовий. Йому здалося, що перед ним укріплений замок, стіни і бастіони. Подивилась на ті самі плями дама. їй здалося, що вона бачить красиву альтанку, а в альтанці — двох закоханих. З цього прикладу видно: хто про що гадав, той те і побачив; у кого що було на думці, тому те саме привиділось і на місяці. Але чому ж привиділось? А тому, що плями на місяці справді були неясними, невиразними, нерозбірливими. Щоб вирішити, що вони зображують, мимоволі довелося до баченого додати дещо своє. Отож кожен і додав, доповнив по-своєму. Але чим же саме довелося доповнювати? Тим, що було вже раніше в голові. Це цілком природно. А, кінець кінцем, виявилось, що кожен побачив те, чого немає.
Таке саме буває на кожному кроці з кожним із нас. Усі ми раз у раз доповнюємо все, що бачимо. Дехто доповнює більше, дехто менше, один так, другий інакше. Але без доповнення рідко коли обходиться. Іноді за доповненнями не можна розглядіти те, що було насправді. Саме це і сталося з тими, хто колись слухав статую Мемнона, що співала. З цієї статуї чути було якийсь звук. Який саме? Звук був не зовсім ясний, і в усякому разі важко було розібрати, на що він схожий. Тому кожен, хто чув цей звук, сприймав його не таким, яким він був насправді, а робив до нього свої різноманітні доповнення. Одному здавалося, що це стогін. Другому — дзвін. Третьому — ніби лускається струна. Словом, до того, що було чути, кожен робив свої власні доповнення. І робив їх зовсім не навмисно, а нерідко сам того не усвідомлюючи.
Бачачи перед собою щось не зовсім ясне, людина не може не робити своїх доповнень. Ці доповнення самі собою з’являються, оживають у голові. А коли вони ожили, людина мовби бачить їх на власні очі.
Ось, наприклад, такий випадок. На одному кораблі був кульгавий кок. Під час плавання кок помер. За морським звичаєм, його зашили в парусину, прив’язали до ніг гарматне ядро і кинули у воду. Минуло кілька днів. Серед матросів пішли чутки, що «душа» кока десь ходить поблизу. Як відомо, марновірні люди іноді говорять так про кожну померлу людину. Певна річ, для тих, хто вірить у ці чутки, вони страшні, а страх має великі очі. Одного разу пішла по кораблю чутка, що мертвий кок іде по хвилях позаду корабля. Матроси кинулись на щогли, щоб подивитися: невже це правда? Глянули вдалину і бачать: справді, за кораблем шкутильгає кок. Він іде прямо по воді і все шкандибає, все шкандибає. Матроси висипали на палубу. І всі бачать: іде мертвий кок по воді. І ходу його пізнали, тому що він кульгав якось особливо, бо одна його нога була коротшою за другу. Корабель іде швидко, а мертвий кок ще швидше. Ось він уже наздоганяє корабель. Матроси жахнулися, всі на нього дивляться і всі його бачать. Безперечно, це він. Його голова, його матроська одежа. Нарешті, кок підійшов досить близько до корабля.
І що ж виявилось?
Це був не кок і навіть зовсім не людина, а звичайнісінький плавучий уламок старого корабля, що зазнав катастрофи.
Але чому ж у такому разі матросам здалося, що то кок? І чому ж так обманулася не одна якась ляклива людина, а всі матроси й офіцери, що були на кораблі? Ось у цьому саме і полягає найцікавіше. Всі так обманулися, бо бачили не тільки те, що було в них перед очима. Перед їхніми очима був уламок щогли, який гойдався на воді. До цього вони додали те, що було в них у голові. А там був образ недавно померлого кока. Він стояв у пам’яті кожного немов живий. Саме його і нагадав плавучий уламок корабля. А коли образ кока пригадався, він і доповнив собою те, що було видно. І це вийшло само собою і до того ж так, що жодна людина не могла відокремити те, що в неї перед очима, від того, що в неї в голові,— іншими словами, відокремити те, що було, від того, що вдавалось. Усім матросам на кораблі здавалося, що вони справді бачать привид. Ніхто з них не мав у цьому сумніву: адже вони його бачили, причому бачили па власні очі. І всі матроси були здоровими людьми, зовсім не божевільними. Ну а коли б хвилі понесли уламок кудись від корабля? Ну, а коли б ніхто не роздивився, що це таке? Зрозуміло, тоді в матросів так би і лишилась тверда віра в те, що вони бачили привид. І тоді б вони сказали: «Ми бачили душу померлого. Виходить, і справді душа відокремлюється од тіла і може блукати по світу». Хто б їх тоді переконав, що це помилка?
Так і виникло серед усіх народів безліч розповідей про видіння і привиди. Траплялось, що люди вважали звірів за бісів, хмари за бісів, хмари за ангелів. Так само з’являлися до людей «святоугодники», «божа мати». Подібних розповідей багато ходить серед віруючих. І ось що дуже цікаво: кожен віруючий бачить неодмінно своїх власних богів і своїх власних святих, тобто тих, у яких вірить і які в нього в голові і в пам’яті.
Бували і бувають такі випадки: до одного буддійського святого з’явився сам Будда. Прийшов і сів у нього в кімнаті. Сів і сидить у темному кутку. Буддійський святий розповів про це видіння англійцям, які проживали недалеко від нього. Ті пішли в житло до святого, щоб дослідити всі обставини видіння. І ось про що вони дізнались: буддійський святий бачив Будду в тому самому вигляді, в якому його зображено в сусідньому храмі. Перед тим як побачити Будду, святий постійно і довго мучив свою плоть багатоденним постом. У житлі святого, в тому самому кутку, де з’явився Будда, висіла одежа. Вона так була розвішана, що трохи нагадувала одяг Будди. Завдяки цьому у пам’яті і виникло зображення Будди. От святий і побачив Будду в своєму житлі, причому побачив на власні очі, як матроси бачили мертвого кока. І ніхто не міг переконати святого, що ніякого видіння не було і бути не могло. Так само бачили видіння «святі» різних країн і віросповідань, причому за таких чи подібних обставин.
У чому ж полягає головна суть усіх таких видінь?