ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ВИМУШЕНОЇ ХВОРОБИ, ЩО СТАЛАСЯ ЗАВДЯКИ ВІРІ

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ВИМУШЕНОЇ ХВОРОБИ, ЩО СТАЛАСЯ ЗАВДЯКИ ВІРІ

А ось що було в 1895 році в селі Ащепково, Мокринської волості, Гжатського повіту, Смоленської губернії.

Влітку по цій місцевості блукав якийсь Захар-юродивий — недоумкуватий селянин, родом з тих же місць. Побачила його селянка, Василина Алексєєва, жінка нервова й істеричка. Чомусь вона дуже перелякалась, схопилася за голову і несамовито закричала: «Злодій, злодій!» Її крики вплинули на людей. Натовп кинувся на бідолашного Захара і вбив його. Через цей випадок почалась ворожнеча між жінками. Особливо ворогувала з Василиною якась Секлетина Никифорова, жінка міцна і здорова. Душу Василини, і так розладнану, ще сильніше вразили різні чвари. З надією заспокоїти її Василина почала ходити по богоміллях і вчащала, між іншим, до Колоцького монастиря, в Гжатському повіті, за двадцять верст від Ащепкова. До Колоцького монастиря здавна сходилося звідусіль багато «зіпсованих» і кликуш, тобто, просто кажучи, нервовохворих і істеричних жінок. Монахи в монастирі «відчитували» їх і давали їм поцілувати ікону. І деякі хворі жінки зцілялися, так само як це було і на могилі католицького диякона. Тому Колоцька ікона теж вважалася чудотворною.

Василина Алексєєва зовсім не була кликушею. Але ось 9 липня 1897 року вона вирушила до Колоцького монастиря на храм. У цей день сходилося туди особливо багато кликуш. Василина бачила їхні несамовиті припадки, і в неї в самої почався такий же припадок. Через чотири місяці припадок у неї повторився, причому саме тоді, коли чудотворну ікону принесли в село Ащепково і правили молебень, оасилина завила і закричала, що и «зіпсувала» Секлетина. Та казала Василині: «Гріх тобі, що ти на мене намовляєш». А Василина на це відповідала: «Насадовила ти мені чортів». Після цього вона багато разів почала вигукувати, що Секлетина «зіпсувала» і її, і ще сімом насадовила чортів. «І ті ще закричать! — твердила Василина. — Не вірите мені? Тоді побачите: разом гулятимемо!» Припадок і пророкування Василини дуже вплинули на все село. Багато повірило її віщуванню. Нервові жінки стали думати і непокоїтися, чи не трапляться і з ними такі припадки. Василину почали возити до старців і по монастирях, причащали, купали а відчитували. В Семенівському монастирі монахи сказали їй, що її хвороба і справді причина. Все це ще більше зміцнювало в ній віру в те, що її «зіпсувала» Секлетина.

Але ось що цікаво: рідні повезли Василину до однієї схимниці у Вознесенський монастир. Та благословила хвору проскурою, артосом і маслом і сказала, що Василині полегшає. Проскура, артос і масло вплинули як ліки, бо Василина вірила схимниці. І Василині на якийсь час стало справді легше. Але тільки на час. Потім Василина бачилася з якимсь монахом Марком, який відчитував кликуш. Той сказав їй, що її хвороба виходитиме ранами, і теж дав попити і поїсти чогось святого. Як сказав Марко, так і слалося: коли Василина повернулася з монастиря, по всій лівій половині тіла у неї були чиряки.

Відчитування не допомагали. Вони лише зміцнювали у Василини її віру в причину. Василина кричала: «Мучить мене! Багато, багато навесні буде такого народу, як я!» Ці слова знову-таки впливали на всіх нервових людей села.

І ось весною справді почали з’являтися кликуші одна за одною. Після великодня 1898 року в одному тільки селі Ащепково з’явилось дванадцять кликуш. Із них десять жінок і два чоловіки. Крім того, ця ж хвороба пішла по сусідніх селах. Захворювали і чоловіки. Бідолашну Секлетину всі докоряли, що це вона народ псує. А хвороба поширювалась, бо нервових людей у селах було немало: бідність, малоземелля, затурканість і взагалі нещасне, важке життя— добрий грунт для всяких хвороб, в тому числі і нервових. Захворювали чоловіки, на вигляд начебто дуже здорові. І ось що цікаво: дехто хворів на ті самі хвороби, від яких зцілялись, наприклад, на могилі диякона де Парі: з’явились припадки, ядуха, здуття живота, рани, відбирало руки й ноги. Деякі біснувалися, доходили до нестями, рвали на собі одежу і волосся, кидались із стільця на підлогу. У жінок під час припадків з’являлась така сила, що шість міцних селян не могли з ними впоратись. А після припадків хворі падали і лежали, наче мерці, майже без ознак життя. Дехто блював. Деякі кричали: «Секлетино, навіщо ти нас погубила!» І ось що цікаво: деякі хворі занедужали після того, як згадали, що колись вони взяли від Секлетини хто перепічку, хто бублик, хто шматок хліба. Навіть згадки про такі зовсім випадкові і давні подачки діяли на нервових людей, як отрута. З цими подачками виходить те саме, що з хлібними пілюлями, про які розповідалось, або з жменькою землі і святою водою. Пілюлі з хліба і вода впливали на хворого тому, що він вірив у таку їх дію і в того, хто давав. Так само і тут народ вірив, що Секлетина псує і що її подачки — не звичайні подачки.

Кликушеська зараза трималась у селі Ащепково кілька років.

Із розповіді про цю історію видно, що коли іноді нервові люди завдяки своїй вірі дуже швидко і зовсім зціляються від різних хвороб, то іншим разом з тих же причин вони захворюють на дуже тяжкі хвороби. І ні в тому, ні в іншому немає, звичайно, зовсім нічого чудесного. Все це робиться цілком природно, без будь-якого втручання таємничих і надприродних сил.